Тіна Гальянова - Ходіння Туди і Назад

адже сьогодні середа, отже, виходить газета, і всі сидітимуть у редакції до ночі. Як же його зробити так, щоб цей час швидше минув. Що я їй казатиму? Що мене вигнали через бійку? А кого я побила? Діану? А чому? Бо вона обізвала брата? Як скажу, що вона обізвала брата? Мама дуже любить Діану. Це для неї буде удар. Казати за батька? Що його згадував директор? Але мама завжди жаліла цього чоловіка, казала, як йому важко керувати школою, що вона розуміє бідолаху. Як їй почути таке про нього? Я втомилася. Краще трохи посплю. І хай мені насниться море. Я дуже люблю море. І люблю маму. І все їй розповім. Тільки б вона зрозуміла…

13.03.2009

Я не знаю, що зі мною сталося. Не знаю, як це назвати. Хтось із моїх знайомих письменників сказав би, що до мене прилітала муза. Може, і так. Кілька днів тому мене охопив якийсь дивний стан. Щось мене мучило, не давало спокою. Я ходила, мов неприкаяна. Ніщо не тішило: ні друзі, ні робота, ні відпочинок. У голові крутилися слова, ідеї, що самі просилися на папір.

Таке часто буває з письменниками. Не одну книжку я прочитала про творчі майстерні митців, де було змальовано стан неймовірного осяяння, коли приходить натхнення. Тоді нічого не можеш робити, лише писати.

Щось схоже пережила і я. Було таке відчуття, ніби я вагітна, у якої почалися перейми, − вона мучиться і знає, що її не попустить, аж поки не розродиться. Зрозумівши, що це саме собою не мине, я не мала іншої ради, як засісти за комп’ютер і почати писати.

І мене прорвало. Складалося враження, що до мене хтось під’єднався й диктує свої думки, за якими я просто не встигаю. У мене боліли пальці, очі. Я, звісно, робила перерви на їжу, сон, відпочинок, але це мене не тішило. Я хотіла якнайшвидше знову сісти писати. Бо, навіть відпочиваючи, лише те й робила, що думала про свій твір, він не відпускав мене й на мить. Можна подумати, що я кудись поспішаю, що мені бракує часу.

Коли ж я врешті поставила крапку, то відразу провалилася в сон і проспала майже добу, а потім іще кілька днів відходила від свого стану. Не перечитувала готового твору, лише відлежувалася, від’їдалася, робила щось зовсім стороннє.

Коли ж сили було відновлено, перечитала все, що написала, і… дуже здивувалася. Якщо спершу мала враження, що це пишу не я, а хтось мені диктує, то тепер була майже впевнена, що все це справді написала не я. Невже це мої думки, мої ідеї? Сюжет роману такий несподіваний, дивовижний, що я ніколи б до такого не додумалася.

Проте факт залишався фактом: я написала досить несподівану річ. Та чи сподобається вона комусь, крім мене?

Не знаю, що робити. Але це дітище чомусь таке дороге мені, що не можу його покласти в шухляду, як усі ранні твори. Я покажу його своїй керівничці. Вона хоч і не прозаїк, але має хороший смак, до того ж у неї багато знайомих у видавничій справі. А хто, як не вони, зможе оцінити вартісність твору? І хоч ці люди самі нічого не можуть створити, вони дуже добре розуміються на творчості інших.

Чомусь вірю, що все це не просто так. Стан, у якому я писала роман, був такий дивний, що коли з’ясується, що текст нічого не вартий, я просто розчаруюся в житті. А я завжди вірила, що в ньому нічого не відбувається просто так, отже, думаю, продовження має бути… І книжку повинні видати… Її повинні читати… Я в це вірю…

ІІІ. Повернення

Першою, кого я побачила, оговтавшись, була огрядна медсестра, яка щось уважно розглядала на невідомих приладах, під’єднаних до мого тіла. Чи вона так сильно перейнялася моєю долею, чи подружилася з мамою, яка майже весь час, поки я була в комі, сиділа при моєму ліжку, бо жінка так зраділа моєму поверненню, що мало не стрибала на місці.

Медсестра зчинила такий рейвах, що незабаром біля мене вишикувався майже весь медперсонал, але головне − тут була моя мама. Ще ніколи не бачила її такою щасливою. Та найщасливішою була сама, бо сталося справжнє чудо. Якби мама знала, що звідти, звідки я повернулася, ще ніхто не повертався, то зрозуміла б, що вона таки надзвичайна жінка, якщо Бог змилостивився над її дочкою.

Та почувалася я жахливо. Порівняно з постійним станом ейфорії, у якому перебувала в Країні, коли абсолютно не турбує тіло, коли його просто не відчуваєш, тут я наче в пеклі опинилася. Моє тіло нестерпно боліло, воно геть не слухалося, голова гула так, наче її щойно витягли з дзвону, у який довго колотили. Я була мов у тумані, мало що розуміла, здавалося, мій мозок не здатен мені служити, бо я не можу нічого ані згадати, ані повторити.

Саме тоді я й почала сумувати за Нічгородом. За всім тим, що безповоротно втратила. Я втратила вічність, втратила мистецтво, втратила те, чого завжди так прагнула в житті.

Але я здобулася на спокій. Поруч були мої рідні, друзі. Коли вже почала одужувати й до мене почали пускати відвідувачів, я страшенно здивувалася, дізнавшись, що маю дуже багато близьких людей. Приходили друзі, говорили, як сумували за мною, що пам’ятали про мене щодня й навіть молилися за мене. І вони це казали щиро. Відвідати мене приходили навіть такі люди, що я й не сподівалася їх побачити, з якими давно не спілкувалася, а вони, виявляється, усе про мене знали, турбувалися. Дивно. Я чомусь завжди думала, що насправді нікому не потрібна, що, коли помру, ніхто про мене і не згадає. Ну, можливо, найближчі спочатку трохи посумують, але й вони забудуть і почнуть жити нормальним життя. Адже це так природно. Людина зникає, а світ залишається. І залишається таким, яким був.

Але я повернулася. Так, я повернулася геть іншою людиною й ніколи вже не стану такою, як досі. Чи добре це? Час покаже. Звісно, шкода, що тут я не зможу мати такої зовнішності, як у Країні, бо тоді мені було б легше полюбити себе, а це значно додає впевненості. А щодо характеру, то я, мабуть, уже більше Лія, ніж Юлія. Я стала рішуча, наполеглива, сильна. Я готова жити.

Якась вища сила нагородила мене небаченим талантом. Він надто сильний, тому я мусила повернутися. Хтозна, може, у Реальності він справді потрібніший, ніж у